---

ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ

---

ЕММА  АНДІЄВСЬКА

Вибірка поезій — частина 9

КАВАРНЯ    (1983)

КОНЯЧА  СОНАТА
ЛІРИЧНА  КАВАРНЯ
КАВАРНЯ–РЕСТОРАН  НА ЛЮДНОМУ  МІСЦІ
ДЕЩО  ПОШИРЕНА  КАВАРНЯ
КАВАРНЯ  З  УХИЛОМ  У МЕТАФІЗИКУ
ЮНАКИ  З  ФАРБОВАНИМИ  ЧУБАМИ  II
ПЕРЕКУР
ЧАШКА  КАВИ
ЗУСТРІЧ,  ДЕЩО  ВИДОВЖЕНА  В  ЧАСІ
КАВАРНЯ  З  ТЕРАСОЮ
НЕТЕРПІННЯ
ВЕЧІРНЯ  КАВАРНЯ  З  ОЗНАКАМИ  АЛЬТАНКИ
ВАЗА  В  КАВАРНІ  —  (Hommage à Chirico)
ПОСИЛЕНА  КОМУНІКАЦІЯ
АПОТЕОЗА  БАРУ




II.  —  ВІДОЗВИ



ДЕЩО  З  ГРАМАТИКИ
ПОРОЖНИНАМ,  ОБТЯГНЕНИМ   ЛЮДСЬКОЮ  ШКІРОЮ
ТИМ  САМИМ  ПОРОЖНИНАМ,  ОБТЯГНЕНИМ  ЛЮДСЬКОЮ  ШКІРОЮ
ЗАМІСТЬ  ДІЯЛОГУ




III.  —  ІНШІ  ПОЕЗІЇ



ПОДВІЙНИЙ  ВІДХІД
ГРОЗА  НА  МАЛОМУ  ВІДТИНКУ
УЛІСС  СЕРЕД  СИРЕН
ІКАР
БУМЕРАНҐ

Назад до сторінки “ЕММА АНДІЄВСЬКА”

---

I.  —  КАВАРНЯ

---

КОНЯЧА  СОНАТА


За баром (мозок — кумачем —
Під барабани — нерозбірно) —
Галактики склика на збори, —
Аж стогне, — стрижений смичок, —

Загати витяга з мачин, —
Ще мить — і цельофанну бурю
На організм живий оберне
І, — наче по воді — м’яча, —

У ціль ... В повітрі біля кралі
Два юнаки працюють — кролем.
Дідок поодаль — в око — ліру

Примоцував під окуляри
(Дрібних галактик опікун)
І в крик : в брилі, що — клюмба з канн, —

Заходить до каварні кінь.

Наверх до змісту





ЛІРИЧНА  КАВАРНЯ

Серед каварні іхневмон
До серця визначає віддаль.
Із кухлика ллє довгу воду,
Щоб мозок — вузликами змін.

В повітрі коропи. Оман
Понтони — всі під знаком зведень.
В кутку юнак — на куби — вади,
Що ними світ, — і вже — дольмен.

Горнятко з кавою — арена.
З душі — на стіл — кому — варани,
Кому — качата — чи — паслін, —

І — іхневмон за тим, що кашля ...
Каварня — переправа й кишло,
Де імператорських очікують послань.

Наверх до змісту





КАВАРНЯ-РЕСТОРАН  НА  ЛЮДНОМУ  МІСЦІ

Каварня — в кожного свій клан
І кожен — у трубу — майбутнє.
Зубки вогню, як дим обітниць,
Де суходіл заплив за скло.

Півмісяця на мак стовкли,
Аби душа — книшем суботнім.
На спині — башти целібату, —
Підошвами — терасу — клен ...

Хто — чай, хто — каву, дехто — сік.
Каварня — голови з підсак,
Бо літа слимаки — в судинах ...

Мальками тіло й зір судомить, —
Лише з буфету — весь в льоду
З тарелі крізь драглів гладінь

Присутніх — короп розгляда.

Наверх до змісту





ДЕЩО  ПОШИРЕНА  КАВАРНЯ

Ліванський кедр і толокá.
Пророк, — у нього шлунок — око, —
Замість драглів їсть залізяку.
Накресливши в повітрі кут,

Світи вирощує аскет,
На грудях — в торочках — фіранка.
По стелі, здутій, як фурункул,
Із Йоною — в потойбік — кит.

Ліванський кедр і толокá.
Красуня верхи на бику
У присмерку — зубну рекляму.

Ліванський кедр толокá.
Та повз голів прозорі клунки
Сопілка — цівочку — в незриме.

Наверх до змісту





КАВАРНЯ  З  УХИЛОМ  У  МЕТАФІЗИКУ

Тому — гадюка звисла із пістоля,
Той — м’язи навстіж, щоб — кришталю суччя.
Той — у мереживах, обличчя — псяче, —
Він — головою вниз іде по стелі, —

Бож невагомість — пагони пустила,
Аж — віддихом — наперстки — від насичень.
Повітря — в лапках гусячих. Той сочить
Підтоптаних, що у кутку постали, —

Один — на милицях — драглистий лембик,
А другий — в крокусах, що — диму клюмби.
Вусань із юнкою (стілець — за лазню)

За — гімнастичні вправи — у білизні,
Й ті четверо, — як ластівки — на дріт,
Де бару обертається квадрат, —

Ще зважують : а що, як зло — добро ?

Наверх до змісту





ЮНАКИ  З  ФАРБОВАНИМИ  ЧУБАМИ  II

Замість чубів — кілків блакитний молочай,
Сорочка з черепів (із крему й цвяхів виряд), —
Молочногубий — поруч з юнкою — розвора
Одягся в меч (травички кущик на плечі), —

І — з ліктів місяці дзюрчать, — ланцюг з очей —
Оазу кочову, де б сам — суддя і уряд ...
Угору мури скла із чашки, що узваром
Доби, що ловить душі на новий гачок. —

Зелені ятірці з усесвіту висильні
У мозку — плинні вежі — й підтюпцем васальним,
Та марно на стільці марчіє неба дар.

Каварня — колесо, — зі спиць — сургуч з веселок :
В повітрі поховали з почтом молоду, —
Аби серцями всі серветки притрусило

І — просвіт там, де небуття вже пащеками з дір.

Наверх до змісту





ПЕРЕКУР

Каварня — пуп буття. Єдиний видих, —
І в юнки — без кінця — коріння з рота.
Сплива обличчя, довге, як наритник,
Із бильця поруч, це, — на показ — вади, —

Два підлітки кобилу з тями зводять,
Що їсть кружала кремові отрути
Під висвисти сопілки з очерету.
Крізь дим, потік амебно-білих вудлищ

(Безпростірність напоїв і наїдків), —
В горнятку — євнух — ложкою — наяду,
З-під бульбашок — то око, то стегно, —

Не бачачи : поверх голів погнав
Хлопчисько, голий, верхи на хорту,
Щоб із кута, ламаючи хребти,

На всю каварню дерево життя.

Наверх до змісту





ЧАШКА  КАВИ

Розквітла вибухівкою каварня.
На шиї зав’язавши мертву рись,
Сидять красуні різних душ і рас
За роздоріжжям столиків. Поверне

Плянета ще у напрям вірний,
А чи до біса і, як брак, — на злам ?
Та покищо на таці носять зло,
І наливяє в склянки кельнер-ворон

Розніженим повіям і розворам.
Смакують каву. Дехто і гашиш,
Щоб — підскоком — через життєві вирви,

Ще заки всі каварні — пітьми варвар,
Що викує усім єдину долю ...
Та заки ... Тістечком напхавши тіло,

В кавовій гущі потопа душа.

Наверх до змісту





ЗУСТРІЧ,  ДЕЩО  ВИДОВЖЕНА  В  ЧАСІ

Мішечки духа — за безпеки пас.
Серед каварні — череп навпіл — муза,
В сорочці із неонового хмизу,
Мізинцем в груди — й розпочався спуск

Колодязний, де триголовий пес
(На мить мармизи затопили мозок)
Хиткі подоби, наче віхті з мазі, —
І плюскіт хвиль, як пташеняти писк,

З нагадуванням : “щó й кому ти ?” —
Долоні вгору, наче дві комети, —
Із юнкою за столиком юнак

Проріджує повітря від в’юнів,
Щоб, заки людство — атомний погром,
Від світотворення — блаженства грам.

Наверх до змісту





КАВАРНЯ  З  ТЕРАСОЮ

Каварня — човен з папороті й дім,
Де розуму — на рівні бруку — стеля.
Не столики, а із води атоли.
Земну зібгавши кулю на ходу,

Пройшло до бару немовля худе
І осідлало носорога тулуб
Весь — з бульбашок й неонових проталин, —
Нехай блакиті розсувний майдан

Уздовж тераси — з пуповини — соки,
Що в кадовбі — по кубику — й осику —
На вольтову дугу, а в склянці — грози.

І вже каварня в інший вимір грузне,
Й, поволі уповільнюючи біг,
В серцях — намети — кочова доба.

Наверх до змісту





НЕТЕРПІННЯ

Світ — нахильцем : у оці стежка
Чавунність часу — автогеном.
За баром гладіятор гине.
Сірчаний розчин слух батожить,

Де — хто — гуртом, хто — самотужки
(Крізь мозки прочвалали гуни) —
По краплі — пітьму із ковганок.
Атлет в кутку зідхає тяжко, —

З горлянки — каченяти пух.
Ще в іншого — медузи — з пахв —
На нього з чашки морок глянув

І обернув назавжди — в глину,
Хоч там, де молодик зімлів,
Серед каварні крізь імлу

По бульбашці — нова земля.

Наверх до змісту





ВЕЧІРНЯ  КАВАРНЯ  З  ОЗНАКАМИ  АЛЬТАНКИ

Де верхи — на млинцях із піни — панна
Потята в усмішку на кубометри,
Не лямпи, а м’які із воску мітри
Вглиб кукурудзу сиплють без упину,

Щоб там, де морок — світлу — перепони,
Зійшли живого світла довгі мутри
Із потойбіччя ще хвилястих матриць —
Й каварні дух, як викопний опеньок,

Що — ніжкою — на перли в склянці станув,
Щоб — безпритульних серцем — на гостину,
Аби на мить — із наброду — родину —

Й — по горло замурованим в ридання, —
Вже не питаючи, ні — пощо, ні — звідкіль,
Крізь плоть — троянду протягти витку.

Наверх до змісту





ВАЗА  В  КАВАРНІ  —  (Hommage à Chirico)

Втомившися в очеретину дути,
Сатир — набік — поливу — й сплигнув з вази.
Струмок бо кожному у серці визрів
Й по слуху камінцях — в суцільний дотик

Оновлення, аж ніде віддих діти.
На шиї доля попустила вузол, —
Сулії часу катафальком возить
В провалля душ, де хоботами — дати,

Що марність — осягів, поразок і наснаг,
Червоні хоботи, що вилягли на сніг,
Закинувши на мертвий обрій ноги —

В уламки сонця, скам’янілий ніготь, —
Червоні хоботи-дороговкази. Шлях —
І вази дно, де хоботи пройшли.

Наверх до змісту





ПОСИЛЕНА  КОМУНІКАЦІЯ

Із ока в око, де серпистий дуб
З монади світла вилущився (ремінь,
Який валками — зриме крізь незриме)
Й серед каварні між м’яких оздоб

Льодовики лишив на кілька діб,
Щоб крильця бабок — замість чаю з ромом —
І кожному в свідомість — панораму
В усесвіти клітин, — кінці віддав, —

Й за столиком сидять самі піжами, —
Від декого — маленька купка жому
Унаслідок всесвітнього тертя ...

Буфет каварні, де плянет торти
За склом — по жолобках — на пухлій шині
Пересуваються, бож небуття в пошані, —

Із ока в око — дерево в цвіту.

Наверх до змісту





АПОТЕОЗА  БАРУ

Не бар — туманність Андромеди,
Де в ніч — загорнені прочани.
Хто — власний мозок, — як печеню.
Хто — гори на стілець громадить.

Той — вийняв серце, — шворку з мідій,
І прагне — не ковтків, а — чину,
Той — від потопу не очуняв
І — сторч — сторіччя, як комоди.

Той — носить в ночвах власне фото —
З яйця — голівка неофіта,
Хай лямпи, елексири сірки, —

Набік — недоль бензокосарку
І каменярні сліпоти, —
Щоб крізь плачі і торохту

Й за баром — вічність — із латать.

Наверх до змісту

---

II.  —  ВІДОЗВИ

---

ДЕЩО  З  ГРАМАТИКИ

Нарциси, бевзі, тільки “я” та “я” ! —
Я став, я сів, я — геній, диво, цяця ! —
І кожне — пуп землі, тримає вже за цицю
Самого Бога й репетує : “Є

Для людства порятунок у моїх
Лише в моїх (я — й Прометей !) ідеях !” —
О леле, всі ці ялові надої
Сіреньких мізків, що за течію —

Пихи, уроєнь власних та амбіцій !
Ти в “я”, як в подушки угруз, на боці
Волаючи, що, буцімто, на чатах

Вартуєш людства, там, де “я” — й не чути.
Тобі бажаю : звершиться хай чудо,
Щоб віслюковий крик твоєї глупоти

Бодай на мить перетяло мікроскопічне “ти” !

Наверх до змісту





ПОРОЖНИНАМ,  ОБТЯГНЕНИМ  ЛЮДСЬКОЮ  ШКІРОЮ

Клоаки геній, гною пащекухо,
Що виповз на начальницький ослін
І все живе, як порцеляну, слон.
Щоб цвіркали навколо гиді кахлі,

Ти в серце кожному фекальний кіготь
І — сльози із лайна — за чистоту.
Хто на твоїй гарцює частоті,
Той платить : іншого — в блювотин кухоль.

Клоака в тебе — альфа і омега,
Мовляв, лайно — це вищий гогель-могель,
Хто причаститься, ті — мої підданці.

Але й тобі, упирю, виб’ють денце,
Аж після тебе тільки блисне слід
Ковеликів, які лишає зло.

Наверх до змісту





ТИМ  САМИМ  ПОРОЖНИНАМ,  ОБТЯГНЕНИМ  ЛЮДСЬКОЮ  ШКІРОЮ

Ти — затичка продажна, хам, холуй,
Мерзенна воша, м’ясо засмерділе,
Клоака, що прибрала людське тіло,
Ковтаючи сциклини похвали

Донощиків. Усі твої діла
Тавром яснять на хрунячому рилі.
Гадаєш, що немає заборола
На всі твої паскудства ? Віддали

Тобі усіх на вічную поталу,
Й ти питимеш їм мозок із потилиць ?
Лайно собаче, гидяний упирю,

Ти, дірко з гузна, виблювку, байстря,
З начальником у кишці за підпору !
Твоїм знущанням прийде край, потворо,

Аж сідницями ляснеш у бистрінь !

Наверх до змісту





ЗАМІСТЬ  ДІЯЛОГУ

Ти віриш в зло, натомість я — в добро !
Тобі пекельники слугують краще ?
Марнота із марнот ! — барилами ікри ще
Ніхто до раю й плазом не добравсь.

Тобі й обличчя Бога — в сечі й гиді.
Ти й приятеля ладен — носаком.
Ти б кожного повісив на суку,
А я волію із людьми — у згоді.

Ти людяність віддав на кпини й глум
(Людці тобі при тім гаразд допомогли)
І ходиш, кнурець пихатий.

О діжко з нечистот, забріханости й хіті,
Гадаєш, мужности у світі ні на цаль ?
За те, що ти лайно обрав собі за ціль —

В віках смердітимеш гнилим яйцем !

Наверх до змісту

---

III.  —  ІНШІ  ПОЕЗІЇ

---

ПОДВІЙНИЙ  ВІДХІД

Тут очерет душі. На патиках роса.
Півкулі неба в склянці ложечкою їсти.
Росте пустеля в грудях. Зір — плавучий острів :
З корінням пам’ять геть повз береги несе.

Глухіше — виляски : щенята хвилю ссуть.
Крізь сутність — ложечкою в безхребетність плину. —
Рослинний світ у мозку слід рясний прослинив, —
Доріжка в сон, де сови осени, в ясир

Майбутнього, що в чашечках на столиках холоне.
На віях смальта : світ поволі входить в глину.
Плятан, що напроти присів був на стілець порожній,

Підвівся й похитав у спокій осоружний,
Щоб звідти (в пащеках зеленого відлуння)
В повітря випливла душі рожева клуня.

Наверх до змісту





ГРОЗА  НА  МАЛОМУ  ВІДТИНКУ

В повітрі ходить ядозуб,
Трикутник тягнучи з молюска.
Одягши зября василіска,
Грім скаче на одній нозі.

Жовтки покидавши озер,
В калюжі походжає плиска.
Крізь спеку, світла рихлий плоскінь,
Стегно просунула гроза,

І застогнало : яндола
Здолала янгола долин :
Все денце неба — збите й — долі,

Й луною далі злив педалі, —
Бо з пухирців зелених лому —
Кодолу світла по краплині.

Наверх до змісту





УЛІСС  СЕРЕД  СИРЕН

До рей — кодолою. В блакитному пюре, —
Як в ополонку, в звук просунув тім’я. —
Хай спів сирен — довкілля хомутами.
Горющі пуголовки й крижаний пирій,

Залишені після співочих зграй
У грудях, а в кістках наперстки втоми, —
Сліпучу дошку крізь провалля й темінь,
Де всі дороги — в лихо і мару ...

Щоб неба гнівом не скипів казан,
Богам підземним згодом він — козу,
А покищо цей спів — затони в жилах,

Бо щогла, живлений боржомом жолоб, —
Самі щаблі, — у просвіти веде,
Де вже ні палуби, ні тіла, ні води.

Наверх до змісту





ІКАР

Посіяв бабки з-під хвилястих нош
І — часу й простору розсунув межі.
З кулястих блискавок зліпив проміжок, —
Нехай нутро із хлорофілу ніш —

В майбутнє і водночас в давнину —
Поріг, де й янгол вже не допоможе :
Якщо болото жабуринням —мужність,
То й океан здолає мілина.

Що світ, пересуди, як він до вітру — в прийми?
Падіння, — коли він — суцільний промінь ? —
Й з нори дивитиметься зляканий грузин,

Як крила падатимуть на газон.

Наверх до змісту





БУМЕРАНҐ

Зі шкірки в шкірку — вогняна цибуля
Вилущується з потойбіччя рам.
Заворушився всесвіт під ребром
Й — крізь білий звуку очерет в цимбалах —

На плечі стелю й — що не крок — цим болем,
Що вузликом й галактику : “Умру !” —
Щоб — догори, де простір догорів,
Й назад в клітину, як в ріку. — Цим білять

Середину, щоб кожен закапелок,
До сонце опівночі закопали —
Перлини зору посеред смоли ...

Крізь тьми тунель, де з’явами мело,
Веселки цвьохнув дріжджаний батіг
Й — кришталю смолоскип у грудях : тут

Початок і завершення буття.

Наверх до змісту

---

© Емма Андієвська — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

---

         

  НАЗАД ^НАВЕРХ ДАЛІ  

---

   

^{До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи ”}  

 

---