Скриня, розмальована аліґаторами.
Зелені аліґаторові груші й півпляшки вина —
І все повертається в той самий клубок.
Знову кажуть : тільки увечорі.
Знову кажуть : тільки в теміні.
Відкриваються зернята,
І місяць має той самий вигин,
Що й спини померлих
У білих майках, яких ховають,
Притуливши просто до дерева.

Півпляшки вина внизу і на небі.

Наверх до змісту







Мій день такий короткий —
Сплеск води і дорога, що зникає в хащах.
Біжать гінці, не оглядаючись.
Від ранку до вечора
Міняються царства.
Тільки дерево вічнозелене,
Повз яке мандрівки народів,
Поїть молоком
Лоша, що заблукало.

Та жодна вістка не досягає призначення.

Наверх до змісту







Тобі не вільно називатися власним ім’ям
Tільки тому, що інші безликі від ницости.
Тобі не вільно ходити на весь зріст,
Бо навколо закони пігмеїв.
Тебе позбавили навіть калюжі.
Ти, який роджений для океанів.
Та в день найтяжчої зажури
Усі потоки винесуть тебе назовні.

Наверх до змісту







Як пояснити сніг в країні вічного сонця,
Як пояснити вічнозелене дерево
Тому, хто в кризі і холоді ?
Життя дме в паперову дудку.
З ринви тече вода.
Тільки й вона вже з доби,
До якої жодного доступу.
Щойно відкривши очі,
Доводиться відходити назавжди.

Наверх до змісту







Кажуть, ще предки відтяли дороги.
Жасмин і кухоль води крижаної.
Вітер круглої форми
Розкручується помаранчовою шкіркою.
Накритий тягучим полумиском півдня,
Жасмин чи тільки приреченість ?
Усіх речей зворотні пропорції —
І ти в позаминулому.

Наверх до змісту







Як гаснуть вогні, і ніщо не міняється.
Листок так само зеленіє,
І вода так само тече в ріках і водограях.
І тільки ти, ув’язнений пам’яттю,
Мусиш відходити, знаючи про свій відхід.

Наверх до змісту







Нахилився напитись, і відлетіла душа.
В кадобі з-під олеандра
Перуть совість —
Самі пелюстки без стебла,
Самі риштування без тіні.
І біла доріжка, встелена спалахами,
Долає небо, сходить на землю.
Скільки йшов, і ні разу
Ні супутників, ні співрозмовників.
Тільки захід сонця
Вичавлює зернята
На вії, на обрій, на все життя.

Як лунко і невідгороджено всередині.

Наверх до змісту







Цвіркуни розтягують порожнечу
З надпаленими краями.
В ній сперечаються два крамарі,
Присягаючись на жовтій дині,
Як на святому письмі.
В одязі з лободи
Ходять збирачі податків
(Скрізь митники і злодії).
Іде збирач податків,
Непідвладний тяжінню,
Жує смужку олії й посвистує
(Один його кашкет
Важить пуд щирого золота)
Навколо нього сізіфові міхи
Видмухують коріння навиворіт.
Іде збирач податків,
Відділений від листка плівкою,
Від якої вібрує усе живе.
А те, що відійшло,
Висить олив’яними печатками
На папських буллах
До народів, які вже не існують на мапах.

Наверх до змісту







Голос, вкритий лускою,
Розгортає водяну пустелю,
Краєвид за краєвидом.
Запрошує : проходь крізь віяло вогню
Тут тебе чекають прадіди
І наймолодші з невільниць.
В полум’я, що чавкає
Крокодилячими пащеками,
Кинь пригорщу перлів,
І перед тобою розступляться
Порфір і ті, що завинені в інші імена.
І на тебе крапатиме мед,
Ти наймолодший, з усіх найстарших.

Наверх до змісту





ПРОЄКТ  ДО  ВИВІСКИ  БАЗАРІВ  СТРАШНОГО  СУДУ

Із кавуна виймають ранок —
Потовщав, вийшовши з чарунок, —
І вже не тло, не візерунок —
Ляґуни м’яса, слізних ребер;
Із них руладні дзвони роблять.
Парує плоть із рундуків.
Несуть криваві кістяки, —
Коня без костей у діжу
Покладено з велінь ножа
(Ножака бурха на все небо,
Небожем явлене з амеби) —
Рятуйте ! Ґвалт ? — Не там ! Не тут ! —
Посікли. На одній стопі,
З суцільних лап, болотні морди,
Поцупивши хвилясту жертву,
Пішли за хмару тулуб жерти.
Двигтять пласти хальви і жиру.
Доріжки в небо тут і там.
Уводять в водень чистоту
На міжсердечній частоті.
Лизнуло і в ніщо світи,
Підпори — в прах, нові з латать
В безпростірну золу летять,
Рвонувши в каганця ласти :
“Побоїще !” і “Леле !” — з тар
Їм відтяли думки і торс :
Друг — у корчах, в ґанґрені — ворог —
Для вищих видів тіло зварюють.
Іде ребро у шараварах,
Паси з макухи виговорює.
За ним візок, з візка тараня
Косою безкопитих ранить.
Тече з очей, логовищ, ринви.
Німують, але дехто й ридма.
Як тут не в плач, не торопитись —
Крокують з крокв без тіл халати,
Просякнені конячим потом.
Не світ, суцільна тарапата.
Турнувши безпросвітних в пітьму
(Одні — поволі, другі — притьмом)
Несуть ссавці з корінням воду,
Що всіх кульгавих відмолоджує,
Голінками поклавши в ложку; —
Язик всесвітній кості лиже.
Снують в повітрі з тіста лижви,
Теслярський клей : і вже з голярні
Тюпцем дідки, і вниз — намарне ! —
Відлига. В мисках прохолода
Для тих, що холодець виводять
В калюжах, відірвавши дно,
Що їх майбутнім поєдна.
З предметів жаром скачуть літери
На вивіску, й з-під втілень витертих :
“Тут продається помідор.
О люди, пом’яніть його !”

Наверх до змісту