ПОГЛЯД     (сонет)

Крізь небуття перехопивши віддих,
Явити ротом канни, коней, риби,
Хай істукани, всесвіту нероби,
Як рукавичку, вивертають воду

Навиворіт, щоб там, де щойно вади,
Гуло від крил щавлевих, щоб від крелі
Уздовж до кости всю ріку відкрило
І вставило в глеки пожежних зведень,

Бож на землі, де розійшовся шов,
В знаках наведення природа йшла,
Жабо озер поміж стеблин мигтіло,

Болотом пахло, пахло толем, талим,
Вилущуючи розміром з рівнину
Метелика з грудної клітки рані.

Наверх до змісту





ГІСТЬ     (сонет)

Блакитне місиво, із іскри весь,
Поставив лапу впоперек рівнини,
І все земне поринуло в рівняння :
Вода — цей світ і потойбіччя вісь,

Клинописом трава. З чавунних ваз,
Розсаджуючи пристрої світанку,
Світи вершилися з амебного відтинку.
“За вухо океан візьму і об’явлюсь,

В клітини вбгавши те, що поза часом,
Щоб коренем нерозділимих чисел,
Глухих початків, первнів без наймення”.

Веселка проступала крізь тумани.
І по стеблині — вогняний канал —
Купали відображення коня.

Наверх до змісту





ВІДТІНОК

Листки ятірками ловлять
Пізніх купальниць вигуки.
Голосівки завбільших з долоню
Світять в лозі замість місяця.
Ходять води халабуди.

На березі в білих штанях
Дідок, що не вміє плавати,
Ріці привертає гідність.

Наверх до змісту





ЯСНІСТЬ     (сонет)

О пощо Ти являєш волю й розум
В світи кульбаб, в перелески, шоб мить
На волосинку часу осягнуть.
З яких джерел Ти небуття відрізав

У втілення і унедійснив зразу ж
Шматком кривавим зміст, подобу, стать,
І ті, що намагались донести
Твого обличчя найтемніші друзки

В усепрощенну, світлоносну суть,
Вже в небутті невтільному висять,
Не встигши, не схопивши, не пізвавши.

Яви Твоєю милістю світи
(Нехай по нас, по всіх світах, пізніше)
В збагненніше. Або спали вуста.

Наверх до змісту





ПОВЕРХНЯ

Над світом вибухає лезо.
Чавунних вод сирі залози
Повільними коржами лізуть.

Пахтить лоза. Дідок на лузі
Сокирою руба молозиво
Світанку : “Де ти забарився ?”

Дорога вогником знялася.
Жене в повітрі кінь з маляси
Через тераси і тарелі —
Жовток всесвітній розпороли.

Наверх до змісту





СТАРОВИНА,  ОЧИМА  ВАРВАРА

Колони ? —
Колони забрав вітер.
Вкорочують віку і краєвидам.
Духа обмаль ?
Розмаху обмаль ?
Тліє обрій
У кожного в ребрі :
“Скелю вдихни,
Щоб вона надихáла”.
Замість колон —
Пісок, шакали,
Бо й світло тлінне,
Бо й камінь плином,
Бо й духа межу
Час здмухує.



II

Неба капшук мармуровий.
Стиглі цитрини на гілці.
Сонця надпиляний мармур.
Дорійська колона —
Застиглий
Струмок молока
З довгого вимени кіз.
Міра зовнішня ?
Міра унутрішня ?
Вітер поскрипує :
“Вірою скріплені ?”
Цитрини і вим’я кози.
Оливні гаї потойбіччя.
Довгі цитрини і довге вим’я кози.
Мармур чи тільки глина ?

Наверх до змісту





ПЕРЕТИНКИ     (поема)

Унутрішній зір,
Розщеплений виделкою,
Боязких веде.
Невизначений звір
(Від звіра самі щелепи)
Стереже пустелю.
Звуку важке
Волове м’ясо
Довжить тіло,
Довжить помисли
(Помисли виснуть
На лікоть від вислову),
Зі стелі водяної сну
Сиплються воїни —
Щити від очей
До щиколотків,
А ноги босі.
Рожеве тісто з уст виголошують.
Сонна основа слова
В леопардових плямах.
На обрії блима —
Гінці без віку,
Від швидкости великої,
Носить новину
Скибкою кавуна
Від уст до уст
(Тут бо устрій
На все усне).
Зір ступає
То в ніч, то в день.
Здалеку гуде —
Зябра зорі рознесло за обрій —
Зола і амбра —
І видно :
На краєвиді
Якийсь голодранець,
Що спав у відрі,
Потилицю видовжив сонцем
І зник цяткою в повітрі,
Як в лійці охровій
(Так тільки й охнули),
Лишивши за собою
Завихрений звук.
І вже інший молодець
Пробує узути звук,
Хоч над ним глузують
Згори й знизу
І раптом мовкнуть,
Бо й цей
Змахнув лице
Й через потилицю
Скидає тіло,
Скидає душу
Для перевтілення.
Мигнув вустами,
І вже й його не стало,
Самий чотирикутний звук.
Звук, мов скриня,
Їде на ящура спині
Між одержимих
Без жодної одежини
(Дехто з одержимих —
В руці — хто ложку, хто — сито,
Які прожектором світять —
Скрізь бо ллються світи,
Щоб не наступити).
Хтось із нетямущих
З лицем ляща,
Позбувшися шкаралущі,
Веселку з коліна вилущує,
Навприсядки лящить
Серед мечів
З власної сечі.
І знову пуща.
Десь тільки кінь,
Мов водяна булька,
Був і щез
В водоймищі речей.
Зору крихкі дихальця
Нетривких надихають.
Ребриста тиша
Каштаном подекуди лусне
Й медову галузку
Від серця до вуха —
Тим, що слухом похилі,
Ляду сну відхиля :
Зоря молодим горошком
Сходить на городі.

Наверх до змісту